?

Log in

Цю історію я почула від мого чоловіка невдовзі після нашого весілля.

То був час, коли я ще підписувала видані в університеті книжки своїм дівочим прізвищем, невпевнено виштовхувала з рота дивні слова «мій чоловік» та вважала, що всі пасажири метро звертають увагу на мою каблучку.

Одного вечора я чекала на чоловіка, лежачи в ліжку в нашій вузькій кімнатчині, та спостерігаючи за тінями, народженими його рухами біля шафи. Світло нічника робило простір затишним та навіть казковим. З дзеркала виглядали душі забутих предків, під шафою не спав домовий, під комодом кублилися невідомі маленькі істоти. В сусідній кімнаті давала хропака свекруха.

Чоловік підходить і сідає на край ліжка. Те наше перше ліжко, зроблене в глухі радянські часи, мало панцирну сітку та лиху вдачу. Воно зітхало, рипіло та стогнало за будь-якого руху. Коли в нього лягали, воно засмоктувало в глибоку яму, вибратися з якої коштувало зусиль. Зранку, прокидаючись, ми нагадували поспіхом зліплений пельмень - місця на двох на дні ями бракувало і протягом ночі наші сонні тіла збивалися в один гарячий клубок. Але знаєте, коли ви – новоспечене подружжя, то плювати ви хотіли на всілякі побутові дрібниці.

— Розкажи мені щось, - прохаю я чоловіка, одночасно намагаючись трохи видертися з ліжкової ями.
Йому не надто кортить щось розповідати. Він воліє отримати свою щоденну порцію подружнього щастя та потім спати, бо завтра – ще один робочий день. Він коротко зітхає і питає:
— Щось — це що, наприклад?
— Ну, не знаю… Якусь історію про кохання. Тільки з реальності, про твоїх знайомих.
Чоловік замислюється, потім посміхається і каже:
— Добре, - і хитро щулить на мене оком, - буде тобі історія про кохання.

Я вмощуюся зручніше і випромінюю страшенну зацікавленість.
«Все це трапилося, - почав він, - коли я ще вчився у технікумі і нашу групу відправили на літню працю до села Рогозянка. Там ми мали збирати помідори та копати картоплю. Оселили нас в робітничій общазі на другому поверсі. Взагалі ця поїздка неабияк нас приваблювала. Не картоплею та помідорами, звісно, а рогозянськими дівчатами, які, за нашими міркуваннями, були менш примхливими та перебірливими, ніж наші харківські недосяжні красуні.

Серед нас був один такий Віталя, за прізвиськом «Йоржик». Він вважався найдосвідченішим щодо дівчат в нашій компанії. Він цикав зубом та смачно переповідав історії своїх завоювань, не нехтуючи солоденькими подробицями. Ми розкладали речі та страшенно йому заздрили.

— Ну що, шмаркачі, готуйтеся! – гепнувши дверима, весело крикнув нам наш бригадир Семен, - Чого роти пороззявляли? Готуйтеся, кажу, оборону тримати!
І додав, насолоджуючись нашими розгубленими виразами обличь:
— Ліжка від вікон двигайте, совєтую також простирадлами вікна забити… Дискотєка сьодні на селі, - підморгнув він Вітальці та сунув йому до рук пакет зі цвяхами.

Сенс його загадкового попередження нам став зрозумілим, коли того вечора ми пішли в сільский «ДК» на танці.
Будинок побуту був напханий пахучими дівчатами в міні-спідницях та суворими «мєсними» хлопцями в спортивних, по тогочасній моді, штанях. Дівчата веселими зграйками ізображали пристрасні колективні танці в залі, а похмурі мєсні хлопці за цим спостерігали. Нам одразу не сподобався занадто серйозний настрій місцевих, але ми не зважали, бо коли тобі 16, і тебе більше, ніж один, то ти взагалі ні на що не зважаєш. Отже, ми почали природньо та невимушено вливатися в натовп рогозянських краль і виходило в нас непогано – дехто вже почав знайомитися, але ми раптом помітили, що суворі «мєсні» десь зникли. В клубі залишилися самі дівчата! Це мало виглядати підозрілим, але було так прекрасно, що ми ігнорували тривожне передчуття.

І ось, наприкінці вечора, розпалені надіями на плідну подальшу працю в Рогозянці, ми виходимо з «ДК» та розуміємо, куди поділися всі «мєсні» з дискотеки. А нікуди вони не поділися, а терпляче чекають на нас неподалік, прихопивши з собою, за милою селянською звичкою, усілякі дрючки та палиці.

Вже не пам’ятаю, як ми живими покинули те поле битви, але вигляд в нас був страшенно мальовничий, коли ми дісталися, нарешті, нашої общаги. Ми віддихались та попідтирали закривавлені пики, і ця пригода вже почала нам здаватися доволі веселою, аж раптом задзвеніло розбите скло і велика каменюка опинилася точнісінько на ліжку Віталіка. Якби він там лежав, не було б з нами більше Йоржика.

Отоді ми згадали пророцькі слова нашого бригадира. Каменюка була загорнута в папір, на якому було написане щире послання: «Ще раз побачимо біля наших дівчат – хана вам, уроди!» Ну, там були трохи інші слова, але я навіть не можу передати всю ту експресію…

Так от, Йоржик від тієї цидулки просто навіженим зробився. Я з такою тьолочкою познайомився, каже, така дівка шикарна, і якісь селюки мені завадити хочуть? Та прям щас ось піду до неї, і ніхто мені нічого не зробить.

Ну, ми бачимо – трохи не при собі чудак, ми його не стримуємо, а самим навіть і цікаво, чим воно усе закінчиться. Зв’язали йому простирадла, щоб міг вилізти з вікна, бо з общаги в той час вже не дозволялося виходити, і він зник у темряві.

Повернувся він мало не на світанні, страшенно пихатий, цикав зубом на всі сторони та поглядав на нас, як на дитсадочок. На наші розпитування кинув горду відповідь: «Та дівчина, каже, буфера мені свої показувала і навіть мацати давала!»
Ця новина миттю піднесла його на недосяжний рівень крутяцькості в наших очах. Так народжуються Герої, думали ми, та закидали його уточнюючими питаннями. І він, не поспішаючи, викладав нам подробиці…»

Чоловік замовкає і кидає замислений погляд на глибокий виріз моєї нічної сорочки. Я підтягую ковдру під підборіддя, щоб не відволікався і роблю ще більш зацікавлене личко. Чоловік продовжує:

«Вранці приходить наш бригадир та мало не вмирає зі сміху.
— Хто тут Віталік, - питає, - тебе нєвєста кличе.
— Яка нєвєста, - мямлить Йоржик, - що таке?
— Нєвєста, - каже, - натуральна. В весільній сукні, все як треба!
І регоче, аж загинається.

А дівчина та реально не в розумі була. Цей Віталік переховувався від неї цілісінький місяць, просто змарнів, бідолашний. Про дискотєки він взагалі забувся і думати. Вона кожен день приходила в весільній сукні та всіх про нього розпитувала. Його відмазували, звісно, як могли, але скільки знущань він від нас витерпів, це навіть уявити неможна! «А розкажи, Йоржику, який в неї розмір? І як воно було, нагадай». Додому він повертався геть іншою людиною – не цикав, мовчав і взагалі боявся висунутися».

— І що, так вона і ходила кожен день, цілісінький місяць? - питаю.
— Так і ходила, кожен день.
— А ти її бачив?
— Ну звісно. Весільна сукня, а ноги — брудні і взуті в старенькі шльопанці.

Я була приголомшена розповіддю. Я уявила собі, як ця дівчина приходила, сповнена надією, як розпитувала всіх про свого Віталіка, як вдягала ту сукню… Капець, думаю, більше ніколи не проситиму чоловіка розповідати мені історії про кохання.

Душі забутих предків сумно зітхали в дзеркалі, істоти під комодом принишкли, а домовий не ховаючись, хлюпав носом. Свекруха невпинно хропіла в сусідній кімнаті.
— Стривай, - кажу, - а де вона ту сукню взяла?
— Та звідкіля мені знати, мала, скільки вже теревеніти можна, - сказав чоловік та потяг мене на дно ліжкової ями.

І я охоче туди втрапила. Бо коли тобі двадцять і ти – новоспечена дружина, плювати ти хотіла на вселенську несправедливість, на нещасне чуже кохання, а також на те, що ліжко рипить, як навіжене, а в сусідній кімнаті спить свекруха.
Предлагаю вашему вниманию перевод отрывка из книги Мануэля да Фонсеки "Хроники Алгарве". С 1 по 16 августа 1968 года автор путешествовал по Алгарве, собирая впечатления, и затем написал эту книгу. Не перестаю восхищаться чувством юмора и самоиронией, присущими португальцам. Все-таки, они чудесные люди, талантливые и прекрасные.
Manuel da Fonseca2

Глаза Анны Марты

Выкладываю перевод первой главы. И пусть недоделанные дела и несдержанные обещания никого не поглотят! :)
загруженное
Сегодня решила сделать то, что обещала, и выложить информацию о книгах, которые нашли меня в Португалии.
У меня не получилось сделать это полностью, их слишком много.
Продолжение следует, если это интересно.

Здесь — 6 детских книг на португальском языке

IMG_20130902_091709

И снова здравствуйте! :)

Соскучилась, друзья мои. Вы даже не представляете себе, как много произошло со времен моей последней записи в жж.
Я решила поехать в Португалию. На месяц. Я работала и работала и работала и... поехала!
Три дня в Италии - месяц в Португалии - четыре дня в Италии - вернулась обратно в Харьков - две недели в Крыму с семьей.
Вернулась. В голове бардак и неразбериха... Полная потеря в пространстве и времени, хаос мыслей, противоречивость желаний.
Сегодня собралась более-менее, отобрала португальские фотографии и выложила в блогспот.
Смотрите, мои дорогие друзья!
Всех люблю и обнимаю
Оля
IMG_4878
Алис Виейра, португальская писательница, о том, как она пишет. Мне очень понравились ее советы. Я думаю, полезно прочесть тем, кого интересует эта тема.
Видео, транскрипт, перевод.

Числовой диктантик

Кто жаждет поупражняться в своем определении на слух португальских числительных, прошу сюд )